1913 —1952

Усі мої предки були селянами. Я народився 6 грудня 1913 року. Мати працювала акушеркою в північному селі неподалік Череповця. Батько пішов на війну 1914 року, а повернувшись, невдовзі залишив родину. Жили ми дуже бідно: мати не брала подарунків від пацієнток. Вона лишилася для мене прикладом на все життя. Бабуся навчила мене молитися, працювати в господарстві й читати книжки, коли було самотньо. Ставши піонером, я перестав вірити в Бога й дізнався про соціалізм (але моя партійна кар’єра піонерами й скінчилася — ні в комсомолі, ні в партії я не був).

Життя північного села він знав із дитинства. Від 12 до 18 років навчався у школі в Череповці, потім у механічному технікумі й став механіком. Жив бідно й самотньо. Сумував за домом і читав класику.

Восени 1932 року почав працювати в Архангельську начальником зміни на електростанції великого лісопильного заводу — новобудові першої п’ятирічки. Працював добре. 1934 року одружився з Галиною Соболєвою і вступив на заочне відділення індустріального інституту. Того ж року померла його мати.

1935 року разом із дружиною він вступив до Архангельського медичного інституту. За перший рік навчання пройшов два курси. Під час навчання заробляв репетиторством. Я познайомився із засланим професором фізики В. Є. Лашкарьовим. Він відкрив мені світ парапсихології. 1939 року я закінчив інститут з відзнакою. Хотів займатися фізіологією, але місце в аспірантурі було лише з хірургії.

Паралельно з медициною він продовжував навчання в заочному інституті. Для диплома обрав проєкт великого літака з паровою турбіною. Витратив на нього багато часу, сподіваючись, що проєкт візьмуть у виробництво. Не взяли, але 1940 року він отримав диплом інженера з відзнакою.

Тим часом аспірантура в клініці не подобалася, кохання минуло, сімейне життя втомило, дітей не було. Ми обговорили це з Галею й вирішили жити окремо. Я поїхав з Архангельська й почав працювати ординатором-хірургом у лікарні рідного Череповця. Навчився робити рядові операції на черевній порожнині. Інтерес до фізіології привів його до гіпотез про механізми мислення та взаємодію регуляторних систем організму. Досі зберігаю зошити з «ідеями».

Свої політичні переконання я сформував так: соціалізм визнавав, але до комуністичного керівництва ставився погано й не хотів служити в армії. Можливо, вплинув гіркий досвід родини — мамині брат і сестра загинули в таборах.

22 червня 1941 року почалася війна. За кілька днів Амосова призначили провідним хірургом польового пересувного шпиталю (ППШ-2266), де він прослужив усю війну — з Німеччиною та Японією. Шпиталь працював у полі, мав 200 ліжок, 80 співробітників, зокрема п’ятьох лікарів, і 22 коні.

Улітку й восени 1941 року легкопоранених лікували в Сухиничах. Після німецького прориву в жовтні відійшли до Єгор’євська, де Амосов пережив першу втрату через фатальну помилку. Там він познайомився з провідним хірургом О. О. Бочаровим, який став другом на все життя.

Під час контрнаступу під Москвою 1941 року шпиталь працював у Подольську та Калузі. Персоналу побільшало, приміщення розширили, лікували до 500 тяжкопоранених. Амосов розробив хірургічні методи, що знизили смертність, і написав першу дисертацію.

У січні 1943 року шпиталь повернувся на фронт у складі 48-ї армії. В Угольному вони зіткнулися із сотнями неоперованих поранених у крижаних хатах. Попри брак ресурсів, боролися з інфекціями та високою смертністю. Решту року шпиталь рухався за військами в тяжких, часто нелюдських умовах.

З часом команда пристосувалася до польових умов: навчилися сортувати, лікувати й евакуювати поранених, яких переважно привозили попутні санітарні машини, а далі відправляли потягами до тилових шпиталів.

Наприкінці 1943 року шпиталь стояв в українському селі Хоробичі. Тяжкопоранені прибували змерзлими після 100 кілометрів дорогою з фронту. Команда Амосова пролікувала понад 2000 людей у хатах і школах — допомагали місцеві жінки. Добре налагоджена система дозволила уникнути смертей від непоміченої кровотечі та інфекцій. До грудня більшість поранених вивезли санітарними потягами.

1944 року під Гомелем, у Буді, розгорнули шпиталь на 500 ліжок, який працював рівно, з регулярною евакуацією. Там після піврічного роману Амосов одружився з Лідою Денисенко — операційною сестрою й колишньою партизанкою. Приблизно тоді ж він дізнався, що його дисертацію відхилили.

Під час літнього наступу частина просунулася в Білорусь, а потім до Польщі та Східної Пруссії. Роботи меншало разом із втратами. У День Перемоги в Ельблонзі у шпиталі лишалося тільки 18 поранених — тихий фінал років злиднів і безкінечних переїздів.